20.11.2010 Аналітика УІС No Comments

Місцеві вибори 2010. Огляд

Передумови, перебіг та результати виборчого процесу, заяви політиків і представників міжнародної спільноти наштовхують до наступних висновків:

Переддень виборів

Дата місцевих виборів двічі переносилася (спершу їх планували провести у березні 2010, потім – у травні, в кінцевому підсумку, вибори відбулися лише у жовтні). Окремим фактором передвиборчих маніпуляцій став термін реєстрації місцевих осередків політичних партій як необхідна умова допуску до участі у виборах (спочатку була встановлена норма про необхідність річної реєстрації осередків, але безпосередньо перед початком виборчої кампанії її було скасовано).

Опозиційні та альтернативні політичні партії розраховували на коротку гру безпосередньо за декілька тижнів до дати голосування. Зміни в датах проведення виборів, необхідного терміну реєстрації партійних осередків, а згодом – і зміна самої системи проведення виборів цілком дезорієнтувала та розпорошила і без того невеликі ресурси цих гравців, що суттєво підірвало їхні можливості хоч якось боротися за голоси виборців.

З іншого боку, втрата довіри до центральних опозиційних сил, їхня роз’єднаність та відсутність з їхнього боку активної польової роботи безпосередньо по регіонах формувала підґрунтя для низької явки виборців, голосування за локальні або ж радикальні політичні проекти.

В кінцевому ж підсумку, слабкість опозиції дозволила реалізувати Партії регіонів унікальну задум – забезпечити системне управління виборчим та політичним процесом.

Системне управління виборами

Місцеві вибори 2010 року стали полем для експериментів як у юридичній, так і громадській та політичній площині. Партія регіонів була єдиним гравцем, хто мав безпосередній вплив на формування правил гри та встигав грати за цими правилами. Опозиційні партії опинилися в ситуації, коли доводилося боротися вже не за голоси виборців, а хоча б за присутність у виборчих перегонах.

Системне управління виборами було забезпечене:

  • Зменшенням термінів формальної виборчої кампанії
  • Унеможливленням створення виборчих блоків
  • Більш жорстким контролем за юридичною процедурою висунення мажоритарних кандидатів та партійних списків
  • Збільшенням контролю за фінансуванням виборчих кампаній
  • Контролем над діяльністю та прийняття рішень виборчими комісіями
  • Впливом на рішення суддів у суперечливих виборчих питаннях

Враховуючи те, що Партія регіонів не згортала власну агітаційну роботу та підтримку сітки прихильників після президентських виборів (що було зроблено практично усіма іншими політичними силами), дана конфігурація виборчого процесу створила умови, в яких будь-які дії як афілійованих з Партією регіонів політичних сил, так і умовно незалежних гравців формували впевнену перемогу нового політекономічного утворення – Партії влади.

Партія влади – переможець місцевих виборів

Засоби масової інформації та експерти недооцінюють дійсні досягнення «команди Януковича» на цих виборах, обмежуючи їх до 35-40% електоральної підтримки.

Якщо взяти до уваги результати близьких до Партії регіонів політичних сил (КПУ, СПУ, Сильна Україна, Народна партія, контрольована опозиція в особах Яценюка та Тягнибока), а також мажоритарних кандидатів від різних партій, які мають свій комерційний інтерес (власники бізнесу) та будуть змушені так чи інакше домовлятися із владою, можна говорити про реальний результат чинної влади на рівні 70-80%.

На основі цього, на перший погляд, різнобарвного спектру партійних структур та персонажів вже зараз починає формуватися дисциплінована, вертикально-інтегрована система Партії влади у органах місцевого самоврядування, яка забезпечує надійну підтримку політичному курсу центральних органів влади.

 

Геополітичний фон

Місцеві вибори 2010 є яскравим індикатором змін у зовнішньому середовищі України та збільшення впливу на це середовище провладних факторів. Якщо у 2004 році можна було говорити про певну монолітну позицію Заходу стосовно ситуації в Україні, то вже станом на цей рік ситуація починає кардинально змінюватися.

Команда президента провела широку роботу серед міжнародної спільноти. 14 жовтня цього року був підписаний договір між Партією регіонів та Прогресивним альянсом соціалістів та демократів у Європарламенті. Як результат – соціал-демократична фракція Європейського парламенту декілька разів блокувала та відкладала розгляд питання про ситуацію навколо місцевих виборів в Україні, а також будь-які інші спроби дати негативні оцінки дій чинної влади з боку європейських структур. Позитивно щодо демократичності проведення місцевих виборів висловилися президент Американсько-російської торгово-промислової палати Хелен Теплицька, лідери соціалістів Болгарії та Чехії.

Якщо пригадати теплу зустріч Януковича адміністрацією Обами та з окремими колами української діаспори навесні, можемо відзначити суттєве збільшення можливостей владних сил щодо зовнішньополітичного лобіювання у західному політичному та медійному просторі.

«Феномен Тягнибока»

В межах системного управління, організованого Партією влади не є важливим наскільки свідомою є співпраця О. Тягнибока з нею чи ні. Будь-які активні дії Свободи (в межах тих можливостей, які вона зараз має) будуть посилювати «Регіони» і послаблювати потенційну опозицію. Важко придумати кращий засіб для профанації націоналістичних ідей і росту позитивного іміджу Януковича, ніж Тягнибок.

Якщо звернутися до технологічної сторони, то увійти у велику політичну гру з політичного маргінесу «Свободі» допомогло три фактори:

  1. Ресурси, які були вкладені у примітивну, але достатньо стабільну роботу партії впродовж останніх декількох років
  2. Допуск О. Тягнибока на центральні ЗМІ
  3. Можливість ситуативно мобілізувати протестний електорат, який не знайшов актуальних відповідей на свої питання у жодної з офіційних опозицій

Цілком ймовірно, що кандидатура Тягнибока буде технічно використана на наступних президентських виборах так, як була використана свого часу кандидатура Симоненка у протиставленні з Кучмою. Ставка може робитися на те, що поміркована частина електорату центральної України скоріше підтримає Януковича, аніж його радикального опонента Тягнибока.

Місцеві проекти

 Результати місцевих виборів у Сумах, Вінниці, Полтаві, Калуші, де переконливо перемогли зовсім нерейтингові політичні сили («Рідне місто», «Совість України», «Українська партія»), свідчать про те, що навіть в умовах дійсної виборчої системи можна досягати відчутних результатів. Приклад вищезгаданих міст – це доказ того, що наявність автономних ресурсів та  довгострокова робота, яка починається задовго до виборчої кампанії, приносить свої плоди.

Інша питання – що ж буде після виборів. Якщо мери вищезгаданих міст не підуть на домовленості з владою, то вони будуть змушені замкнутися у своїх гетто без доступу до загальноукраїнських ресурсів (а бюджети абсолютної більшості українських міст є дотаційними).             

 

Чи є перспектива у опозиції?

Ключовий фактор риторики сучасних опозиціонерів – розмови про те, що вибори були сфальсифіковані, а їм для перемоги, у більшості випадків, не вистачило всього лиш декілька десятків голосів. В той же час, чомусь ніхто не каже про те, що свою виборчу кампанію ці опозиційні партії розпочинали лише за місяць-два до голосування. Також мало згадують (і чи взагалі можуть пригадати?) про те чим їхні осередки займалися у міжвиборчий період.

Скасування блоків партій як суб’єктів виборчого процесу також відіграло свою нищівну роль. Адже саме блоки партій могли стати тим інструментом, який дозволив би опозиційним силам об’єднатися на місцевому рівні, не зачіплюючи амбіцій окремих політичних діячів.

В будь-якому випадку, результати місцевих виборів свідчать  про те, що  опозиційні сили до об’єднання не готові, а кожна з них окремо функцію опозиції як фактора стримування влади виконати не взмозі. По-перше, це зумовлено тим, що фінансовий стан основних донорів цих партій перебуває у прямій залежності від рішень влади і на відвертий конфлікт із нею вони йти не готові. По-друге, жодна з опозицій не має достатньої довіри серед громадськості, щоб стати кристалізуючим чинником руху ситримування. Навіть, «Батьківщина», найрейтинговіша опозиційна політична сила, отримала відмову від організаторів протестів підприємців проти законопроекту нового податкового кодексу на пропозицію стати їхнім публічним та політичним речником.

Зрештою, останні післявиборчі коаліції різного ґатунку «опозиційних» сил (починаючи від Батьківщини та УДАРу Кличка і закінчуючи Нашою Україною) з Партією регіонів та її сателітами у місцевих радах свідчать про те, що опозиція не має бажання змінювати систему влади, а просто хоче мати доступ до неї.

Громадські опозиційні рухи

Окремої уваги у контексті розгляду перспектив опозиції заслуговують різного роду громадські рухи та ініціативи, зокрема, мрії романтиків про повернення 2001-2004 років. В сьогоднішніх умовах ці мрії видаються малореалістичними в силу декількох причин.

По-перше, «верхи не хочуть». Це означає, що відсутнє замовлення на опозиційні рухи та готовність їх ресурсно підтримувати з боку представників як української, так і закордонної еліти. Захід задоволений відносною стабільністю в Україні (принаймні, знає з ким домовлятися та чого очікувати), а Партія влади робитиме все щоб цей імідж підтримати, включно до «розкуркулення» тих олігархів, які захочуть піти у надто автономне плавання.

По-друге, «низи не можуть». На сьогодні відсутня ресурсна база для активізації та стабільної роботи будь-якого масштабного громадського руху. Кожен стихійний протест буде миттєво дискредитований як тільки туди віллються прапори «Свободи» або ж черговий політичний спекулянт вирішить використати такий протест для власного кар’єрного зростання.

Українська інформаційна служба

write your sentence her

Leave a Reply